Якъ разъ того самого вечера, коли Нансі була у Рожі Мелі, широкимъ гостинцемъ, що вѣвъ на по̂вно̂чь, йшло до Лондону двоє людей. Имъ мусимо мы приглянутись. Одинъ — мужчина належавъ до довгихъ, костистыхъ постатей, що то хлопцемъ выглядають такъ, якъ заматерѣли̂ мужчины, а вже мужчиною выглядають такъ, якъ завчасу выросши̂ хлопцѣ. Друга була женщина, молода, але груба и певно сильна, бо инакше й не двигнула бы такого тягару, якій мала на плечехъ. Єи товаришь нѣсъ лише малый и легкій клунокъ на палици на плечехъ, а що мавъ и довги̂ ноги, тому все йшовъ ко̂лька кроко̂въ передъ нею, причо̂мъ все нарѣкавъ на свою товаришку, що такъ по малу йде. Они вже минули Гайґетъ, кола о̂нъ станувъ и нетерпеливо крикнувъ на ню:
— Чи ты скорше не можешь ити? Чого такъ лѣниво волочишь ся за мною, Шарльото?
— Великій тягаръ, ты й не знаєшь, якій великій, — о̂дповѣла она, поспѣшаючи майже безъ о̂ддыху.
— Тягаръ? Ты що плетешь? — а ты до чого? — говоривъ Ной Кляйполь (бо се о̂нъ бувъ) и переложивъ сво̂й малый клунокъ на друге плече. А ты вже зновъ стала? При тобѣ то й найлѣпшій втративъ бы терпеливо̂сть.
— Чи ще далеко? — спытала Шарльота, а густи̂ каплѣ поту спливали ѣй по лици.
— Чи ще далеко? Мы вже такъ, якъ бы на мѣсци. Чи бачишь тамъ — свѣтло въ Лондонѣ?