— Чи я ихъ маю и несу при собѣ?
— Нѣ; ты казавъ менѣ нести ихъ и добре ты зробивъ, — сказала Шарльота, поклепавши єго по по̂дбородку и взявшись зъ нимъ по-по̂дъ руку.
Се справдѣ такъ и було; але п. Кляйполь не бувъ такій дурный, щобы кому будь повѣрити грошѣ; о̂нъ о̂ддавши Шарльотѣ грошѣ, зробивъ тому такъ мудро, — се треба єму признати — щобы грошѣ найдено въ неи, а не въ него, єсли бы ихъ зловлено. Але теперь розумѣє ся — того о̂нъ ѣй не сказавъ и обоє ишли въ найбо̂льшо̂й згодѣ разомъ дальше.
По̂сля свого добре обдуманого пляну ишовъ панъ Кляйполь, не задержуючись ажь до ангела въ Ислінґтонъ и ту по натовпѣ пѣшихъ людей и возо̂въ по̂знавъ, що вже справдѣ Лондонъ починає ся. О̂нъ оглянувъ ся разъ довкола себе, въ котрыхъ улицяхъ найбо̂льшій натовпъ и котри̂ тому треба оминати, звернувъ въ сторону св. Джонъ Роадъ и скоро найшовъ ся въ лябіринтѣ темныхъ, брудныхъ улиць та уличокъ межи Ґрей Инъ Лєнъ и Смітфільдъ, въ одно̂мъ заулку посередъ Лондону, котрий мимо свого поступу и незмѣрныхъ прикрасъ таки оставъ поганымъ.
Ноє шукавъ все за гостинницею, бо єи въ своѣмъ положеню и до своєи цѣли уважавъ за найво̂дповѣднѣйшу, вко̂нци станувъ передъ найнужденнѣйшою, яку лишь мо̂гъ побачити и рѣшивъ ся въ нѣй заночувати.
— Дай но менѣ клунокъ, — сказавъ о̂нъ, о̂дбираючи єго о̂дъ своєи товаришки, — а мовчи, хиба що хто до тебе промовить. Якъ зве ся сей до̂мъ? Що се за напись: п-о̂-дъ —?
— Калѣкою, — доко̂нчила Шарльота.
— По̂дъ калѣкою — дуже добра назва, — замѣтивъ Ной. — Держись мене, ходѣмъ!