гавъ ажь до стовпа надъ Тамизою. Сходы долѣшного о̂ддѣлу ширши̂, а хто на нихъ стане за стовпомъ, того зъ другого о̂ддѣлу побачити не можна, хочь и якъ о̂нъ близько. Въ то̂мъ мѣсци скрывъ ся во̂зникъ опершись плечима о стовпъ. Бувъ дуже нетерпеливый, бо сего, що тутъ дѣялось, о̂нъ зовсѣмъ не понимавъ и не догадувавъ ся. Вже хотѣвъ выходити зновъ на гору, коли почувъ хо̂дъ а заразъ пото̂мъ и голосы. Задержавъ о̂ддыхъ и зачавъ слухати.
— Вже досыть далеко — сказавъ панъ. — Дальше не пущу молодои дамы. Инши̂ люде и такъ далеко не йшли бы за вами; бачите, що вамъ вѣрю.
— Вы справдѣ дуже осторожни̂, а може й недовѣрчиви̂, якъ менѣ здаєсь. Та все одно, — сказала Нансі.
— Але по що ведете вы насъ на таке мѣсце? — спытавъ панъ лаго̂днѣйшимъ голосомъ. — Чому не можна було говорити зъ вами тамъ, де ясно и де люде близько?
— Я вамъ сказала, що боюсь тамъ зъ вами говорити — сама не знаю, чому, — о̂дповѣла Нансі зъ жахомъ. — Менѣ такъ чогось лячно и я такъ дрожу, що ледви на ногахъ можу встояти.
— Чого-жь вы лякаєтесь? — спытавъ панъ милосерно.
— Сама не знаю, — о̂дповѣла дѣвчина. — Цѣлый день зъ думки не сходили менѣ всѣляки̂ роды смерти, кровави̂ покрывала смертни̂ и все мене мучила тревога такъ, що я була, якъ въ огни. Я читала нинѣ вечеромъ книжку, щобы чимъ часъ забити, и все вычитувала те саме.
— Отъ выдумки, — сказавъ старый панъ, втихомирюючи єи.
— Зовсѣмъ не выдумки, — о̂дповѣла дѣвчина за-