Два днѣ по пригодахъ розказаныхъ въ попередно̂мъ уступѣ, ѣхали панѣ Мелі и Рожа, Оліверъ и добрый докторъ, панъ Бравнльовъ и панѣ Бедвінъ и єще хтось до родинного мѣста Олівера. Оліверъ не мо̂гъ своихъ думокъ зо̂брати, а прочи̂ такъ само. Бравнльовъ розповѣвъ єму и обомъ дамамъ все, що зъ тяжкою бѣдою вывѣдавъ ся о̂дъ Монка. И хочь они знали, що теперь ѣхали, абы ско̂нчити такъ добре зачате дѣло, то таки цѣла справа була ще такъ темна, що ихъ мучила найбо̂льша нетерпеливо̂сть; а Бравнльовъ и Льосбернъ страшни̂ пригоды послѣдныхъ днѣвъ держали ще въ тайнѣ. И такъ ѣхали они мовчки дальше.
Тымчасомъ въѣхали на дорогу, котрою Оліверъ давно втѣкавъ, и живо о̂дновились у нѣмъ спомины про ти̂ часы горя. „Бачите, оттамъ, о!“ — показувавъ о̂нъ черезъ о̂кно воза въ найбо̂льшо̂мъ зворушеню, хопивши Рожу за руку. — Се доро̂жка, котрою я утѣкавъ, а тамъ пло̂тъ, за котрымъ я ховавъ ся, а то стежка, що веде до дому, де я живъ ще малою дитиною. О Дікъ, мо̂й любый Дікъ, кобы я тебе ще разъ побачивъ!
— Побачишь єго небавомъ; — сказала Рожа — скажешь єму, якій ты щасливый и якъ тебе дуже тѣшить, що можешь и зъ нимъ подѣлитись своимъ щастьемъ.
— Добре, добре! И мы єго возьмемо зъ собою, уберемо єго и завеземо въ яку здорову околицю, де бы о̂нъ мо̂гъ прийти до силъ — добре?
Рожа притакнула головою, бо хлопець середъ ща-