— Роже, ты стараєшь ся бути непривѣтною до мене.
— Ой Гаррі, Гаррі, — сказала Рожа, заливаючись слезами, — я бы рада себе не мучити, кобы лише могла.
— Чому-жь ты сама себе мучишь?— спытавъ Гаррі, беручи єи за руку. — Подумай лише про се, що ты чула нинѣ вечеромъ.
— Ахъ, що я чула! Що мо̂й батько дуже о̂дчувавъ обмову и тому зовсѣмъ скрывъ ся передъ знакомыми людьми, — Гаррі, досыть нашои розмовы.
— Ще нѣ, ще нѣ, — скликнувъ о̂нъ и задержавъ єи, бо она вже вставала. — Мои надѣѣ, бажаня, замѣры, чутя — все змѣнилось, лишь моя любовь нѣ. Я ще не складаю тобѣ теперь жадного о̂дзначеня, не маю жадного свѣтлого становиска въ облудно̂мъ свѣтѣ, въ котро̂мъ все ганьблять, лише безсоромни̂ поступки нѣ; нѣ, лише тихе, скромне домове житье, дорога Роже, можу тобѣ дати, а бо̂льше нѣчо.
— Що ты хочешь тымъ сказати? — ледви вымовила молода панѣ.
— Коли я послѣднымъ разомъ попращавъ ся зъ тобою, покинувъ я тебе зъ рѣшучою постановою, всѣ уроєни̂ перепоны межи тобою а мною зо̂рвати — тво̂й свѣтъ зробити своимъ, коли вже мо̂й не може бути твоимъ, — и покинути гордо̂сть родинну, щобы тобѣ она не здавалась недоступною. И я се зробивъ. Тогды ти̂, що мене до себе тягнули, покинули мене, а ти̂, що до мене усмѣхались, показали холодну міну. Нехай и такъ буде! Суть ще привѣтни̂ поля и тѣнисти̂ дерева въ найкрасшо̂мъ ґрафствѣ Анґліи, тамъ коло сельскои церковцѣ, — коло моєи, Роже, стоить сельска хатина, на котру ты мене можешь зробити бо̂льше гордымъ, якъ на всѣ надѣѣ и выгляды, котри̂ я покинувъ; и я бы бувъ