стані моря можем пройти цих вісімсот миль, що відділюють нас од Шанхаю.
— І ви можете вирушити?
— Через годину. Треба тільки запастись їжою та оснастись.
— Гаразд. Ви хазяїн судна?
— Так. Джон Бунсбі, хазяїн „Танкадери“.
— Хочете завдаток?
— Коли це не зробить труднації вашій мосці.
— Ось двісті фунтів на рахунок плати.
— Чи не бажаєте, пане добродію, покористуватись з нагоди? — додав містер Фогг, звертаючись до Фікса.
— Я хотів вас прохати про це — рішучо відповів Фікс.
— Гаразд. Через пів години будемо на облавку.
— Але ж де той бідний Паспарту? — сказала містріс Ауда, дуже стурбована там, що француз десь зник.
— Я зроблю для нього все, що можу — Відповів містер Фогг.
І в той час, як Фікс, охоплений нервовою пропасницею, страшенно роздратований простував до „Танкадери“, містер Фогг і містріс Ауда поїхали до поліцейської контори. Там містер Фогг дав прикмети Паспарту й значну суму грошей, якої-б стало тому, щоб повернутись до Европи. Таку ж саму формальність було виконано й в французького консула. Після того, повернувшись в паланкіні до готелю, щоб узяти багаж, мандрівці поїхали до порту.
Пробило три години. Лоцманське судно № 43 вже було зготовлено. Екіпаж був на облавку й все готово було до вирушення. Це була дуже гарненька шкуна в двадцять тон, гостра з носа, довга й вузька, подібна до гоночної яхти. Мідь на ній так і блищала; залізо було гальванізоване;
