парту одчепив від потягу. Після того він дуже швидко пройшов скілька миль по залізній путі. Але за браком палива вогонь погас і через годину машина помалу зупинилась за двадцять миль від станції Керней.
На щастя, ні машиниста, ні кочегара не було вбито, вони тільки зомліли; а на свіжім повітрі очуняли. Тоді паровик вже спинився. Побачивши себе серед пустелі без вагонів, машинист зрозумів, що сталось. Він не міг тільки догадатись, яким чином паровик зостався відчепленим від вагонів, але був певний, що покинутому десь потягові негайно потрібна поміч. Машинист не довго міркував, що йому треба зробить. Розумніш було їхати далі до Омахи, ніж повертати назад до потягу, який може ще індійці не скінчили грабувать… Та все одно! На паровикові розвели знову вогонь, підклали дров та вугілля й коло другої години машина заднім ходом наближалась до станції Керней. Це її свистки чутно було в імлі.
Пасажири дуже зраділи, побачивши паровик, що знову став на своє місце. Була змога продовжувать нагло перервану подорож. Коли паровик прийшов на станцію, містріс Ауда вийшла на платформу.
— Ви їдете вже? — запитала вона в кондуктора.
— Так, пані.
— А полонені та наші нещасні товариші по подорожі?
— Я не можу затримувати потягу. Ми й так спізнились на три години.
— А коли надійде слідуючий потяг з Сан-Франціско?
— Завтра увечері.
— Це-ж буде пізно. Треба почекать!
— Неможливо, — відповів кондуктор.
— Коли ви бажаєте їхать — прошу до вагону.
