— Я знаю це, містер Фогг, — одповіла молода жінка — й з свого боку прошу у вас вибачення за те, що поїхала з вами, й може тим почасти призвела вас до руїни.
— Але ж ви, пані, не могли зоставатись в Індії — визволить вас можна було тільки при тій умові, щоб завезти далеко від фанатиків, що мало не вбили вас.
— Так оце, містер Фогг, — ви крім того, що вирвали мене з їх рук, визволивши від страшної смерти — ви ще вважали за свій обовязок забезпечити моє життя на чужині?
— Так, пані. Але обставини повернулись не на користь мені. Все-ж таки, я прошу вашого дозволу, щоб я міг розпорядитись своїм майном так, щоб те незначне добро, яке в мене ще зосталось перейшло до нашого користування.
— Але як-же тоді будете жить ви? — спитала містріс Ауда.
— Мені не треба нічого.
— Як же дивитесь ви на своє майбутнє становище?
— Так, як треба дивитись на це.
— У всякім разі така людина як ви не може терпіти недостатки. Ваші приятелі…
— В мене їх немає.
— Ваші родичі…
— В мене немає родичів.
— Тоді мені вас дуже шкода. Самотність — тяжка річ. Та невже вам ні з ким поділитись своїм горем. Але кажуть, що вдвох і бідність не страшна.
— Кажуть.
— Містер Фогг, — промовила молода пані. — Хочете разом придбати й рідню й товариша, хочете назвать мене своєю дружиною, — промовила молода жінка, й підвівшись, подала йому руку.
