здався йому підозрілим, він мав стежити за ним і очікувати наказу про арешт.
За два дні до того Фікс одержав від директора поліції прикмети крадіжника, тоб-то того добре одягненого джентльмена, якого бачили в день крадіжки в залі банку.
— Так ви кажете, пане консуле, перепитував він в десятий раз, — що пароплав не може спізнитись?
— Ні, пане Фіксе, по депешах вчора він був на широті Порт-Саїда. Сто шістьдесят кілометрів канала для такого ходуна, як „Монголія“ нічого не значать. Кажу вам, — „Монголія“ постійно отримує від уряду премію в двадцять п'ять фунтів за економію двадцяти читирьох годин.
— Пароплав іде просто з Бріндізі?
— Так. Він вийшов в суботу о пятій годині увечері. Будьте певні — не спізниться. Але от я не розумію, як ви знайдете злодія, як би й справді він був на „Монголії“.
— Цих людей, пане консуле, не стільки пізнають, скільки нюхом чують. Треба мати нюх. Я в своєму житті багато вже арештовував таких джентльменів, і, коли тільки крадіжник є на пароплаві, то вже він не вислизне з моїх рук.
— Бажаю вам успіху, пане Фіксе. Крадіжка надзвичайна.
— Артистична! — з запалом підхопив агент. — Пятьдесят п'ять тисяч фунтів! Такі крадіжки бувають не часто. Злодії помітно дрібнішають і порода Шепардів виводиться. Тепер дають себе скарати за кілька мізерних шілінгів.
— А все таки трудне це діло. Зважаючи на описи, злодій цілком скидається на чесну людину.
— Злодії високої марки, — авторітетно одповів Фікс, — завсігди нагадують чесних людей. Людям
