цять вісім годин. „Монголія“ йшла швидче, як звичайні пароплави й через те повинна була прибути раніш визначеного їй по роспису термину.
Більшість посажирів їхало з Бріндізі в Індію. Одні їхали до Бомбею, другі до Калькути, також через Бомбей, бо з того часу, як залізниця перетяла всю Індію, об'їздити ввесь півострів було зайвим.
Між пасажирами „Монголії“ чимало було цівільних урядовців та військових всяких рангів. Одні з них належали до британського війська, инші служили в місцевому війську сіпаїв. Переважно нарід був заможний. Все це товариство урядовців та військових, до якого приєдналось ще кілька молодих англійців, що їхали до Індії засновувати велику компанію, жило на „Монголії“ дуже добре. Персер, уповноважена особа пароплавної компанії, у всьому догоджав пасажирам. Ранком давали сніданок, о другій годині ленч[1], в пів на шосту — обід, о восьмій годині — вечерю, й кожного разу столи мало не валились від самих ріжноманітних і вибагливих страв. Було на пароплаві й кілька пасажирок, що совістно міняли свої туалєти двічі на день. Коли дозволяла година — грали музики й навіть бували танці.
Але Червоне море дуже вередливе й часом навіть небезпешне, як і усі такі ж вузькі затоки.
Коли подимав вітер з боку Азії або Африки, то кожен раз „Монголія“, гвинтове судно, яке мало довгасту форму веретена — дуже крутилось під натиском вітру збоку. Тоді дами ховались до своїх кают, припинялась музика, а враз з нею співи й танці. Та, не зважаючи на все те, пароплав йшов швидко вперед, до Баб-Ель-Мандебської протоки.
- ↑ Другий сніданок після полудня.
