До їх наближався якийсь негармонійний, безладний голос людських голосів та музикальних струментів.
Чути було одноманітний спів, який инколи переривали згуки цимбалів і тарабана. Швидко, за пятьдесять кроків од того місця де заховався містер Фогг з товаришами, з лісу виступив похід. Крізь віти дерев подорожні могли простежить усю церемонію того релігійного походу.
Спереду йшли жерці в довгій одежі з мітрами на головах. Їх оточав тлум жінок, їх чоловіків і дітей, виспівуючих якусь смутну, неначе жалобну псальму. Після рівних перерв мелодію зміняли різкі згуки там-таму й цимбалів. За жерцями двоє оздоблених зебу везли повіз на високих колесах.
Шини та шпиці тих колес було зроблено на кштальт переплетених між собою гадюк. На повозі поставлено було, гидку на вигляд, статую. Вона мала чотирі руки; тіло її було пофарбовано в темно-червоний колір. Жорстокі очі, розпатлані коси, довгий висунений язик, закрашені лавзопією та бетелем губи — робили її вигляд ще більш бридким. На її шиї теліпалось намисто з мертвих голів, замісць пасу — низка одрізаних рук. А стояла вона на поваленім велетні з одрізаною головою.
Сер Френсіс впізнав цю статую.
— Калі, прошепотів він — богиня кохання й смерти.
— Смерти — можливо, але кохання — нігди! — промовив Паспарту. — Гидка баба!
Парс легким знаком звелів йому мовчати.
— Навкруги статуї виступав викривляючись чималий гурток дикунів. Тіло в їх було розмальоване смугами рудої охри й вкрито навхрестними нарізами, з яких краплями сочила кров. Під час великих індуських церемоній такі засліплені нераз кидаються під колеса повозу Джаґґернаута.
