ні, зрештою все може бути. Адже ж це все таки надія, хоча й остання, й можливо, єдина в цім випадку, а з таким п'яним бидлом“…
Паспарту не став турбуватись про краще та ясніще висловлення своєї думки. Потиху плигнувши з дерева, він обережно поліз по-під деревами й швидко зник в темряві.
Минали години; починало помалу світати, але ж все ще було дуже темно.
Коли це урочиста хвиля прийшла. П'яний, сонний натовп немов воскрес і гуртки ожили; знову почулись згуки там-таму, викрики й співи. Настала остання година нещасної жертви.
Справді, двері з пагоди відчинились і ясний сніп проміння прорізав темряву ночі. Містер Фогг і сер Кромарті могли виразно бачить жертву, яку тягли два жерці. Їм навіть видалось, що вона не дивлючись на те, що була опоєна, інстинктивно почувала близьку смерть і виривалась з рук катів. Серце сера Френсіса Кромарті нестерпучо затьохкало. Він конвульсивно схопив за руку містера Фогга. Ця рука держала відчинений ніж.
В ту хвилю натовп разом здрігнувсь. Молода жінка знову впала в попередній стан цілковитого отупіння. Вона поминула ряди факирів, що проводили її своїми релігійними викриками. Філеас Фогг та його товариші вмішались в останні ряди процесії й пішли за нею.
Після двох хвилин вони опинились на березі річки, кроків за пятьдесять од купи дров, на яких лежало тіло раджі. Потім вони ледве вгледіли в зрідшій передодневій темряві жертву, яка нерухомо лежала біля своєї мертвої дружини.
Сухі дрова підпалили й вони, напоєні ароматичним опоєм, — швидко спалахнули.
В ту мить провідник і сер Френсіс Кромарті ледве втримали Філеаса Фогга, який в божевіль-
