Та ось її очі блиснули, на щоках появилися румянці, а уста скривилися в гримасу-усмішку.
— Хіба… от що…
— Що? Що? — схопився старий: — Кажіть, Бога ради, скоріше!.. Кожна хвилинка дорога!
— Ви людина без забобонів? — запитала Варецька.
— Ах, залиште, Олю, — тут не до балачок!..
— Це дуже важне, пане Шелюк. Бо бачите — це власне ви можете вплинути на Любецького…
— Я?! — здивувався старий.
— Ну, не ви особисто… а з вашого табору… Зверніться до Галі Сумної — хай вона попросить.
— І ви думаєте, що він може виконати її прохання?
— Пане Шелюк, ви — не дитина. Любецький до безтями закоханий у Галині… немов божевільний… І якщо…
Вона розчервонілася. Очі іскрилися вогнями. Груди хвилювалися. Голос став міцним, шерстким.
…і якщо, — немов рубала вона: — Галина його дуже… дуже по-про-ха-є… Розумієте?..
— Боже! Боже! схопився за голову Шелюк: — Ось воно що!..
— Іншого виходу нема… Така моя рада…
Глибоко задумався старий.
Та ось схопився.
— Треба йти!.. Треба йти!.. Рятувати!.. Рятувати за всяку ціну!.. Прощавайте… Дякую…
Він поспішно вийшов.
Ольга довго стояла нерухомо. На устах переливалася усмішка. Кутики губ легко здригалися. В очах світилося задоволення. І нарешті в кімнаті залунав голосний сміх.
