„Жіноча Доля“ (ч. 18, 1933 р.): „Іван Зубенко підібрав незвичайно щасливу тему до своїх оповідань: ролю жіноцтва в наших визвольних змаганнях. Автор оповідає в першій особі, через те й ціле оповідання робить вражіння безпосесердньо пережитого. Маруся Орлівна, Леся, ба навіть козачка Бизюківна — це наче живі постаті, що живуть і ділають на наших очах. На жаль, у нас небагато таких Марусь і Лесь.
— „Правда, — каже автор — ми не збудували самостійної України, але ж чи багато в нас було й таких Лесь, які б надхнули своїх наречених, чоловіків, братів святою любовю до Батьківщини?” На оборону нашого жіноцтва скажемо шановному авторові: правда, не багато було в нас таких Лесь, але все ж таки вони були. Питаємо: хто й на чім мав виховувати в нас ті Лесі, коли вони щойно тепер починають входити до нашої літератури? В оповіданнях І. Зубенка багато цінного історичного матеріялу. Мова гарна, чисто літературна.
Ірина Вільде
„Книжка“ (ч. 6-10, липень-грудень 1923, Станиславів): „.....В Ост. жертві“ робить автор знимку денікинщини, що то в 1919 р., мов лява залила цілу Україну та безпощадно нищила всіх свідомих і кращих одиниць з боязни перед найменшим сепаратистичним укр. рухом..... Поодинокі дієві особи виведені й схарактеризовані досить влучно, акція досить жива, а тема цікава й підбадьорююча „Ост. жертва“ являється несогіршим збільшенням нашої драматичної літератури й поручається її головно для сільських аматорських кружків.
Н. С.
