Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/106

Хто вбив живую душу й перед смертю
За вбійство смертну не відтерпів муку,
Той по смерти́ з могили розпростерту
Простягне руку.

І з твоіх сліз, з лиця твого блідого,
З очей, що скрились у важку жалобу,
Я хтів дійти, чн та рука померша
Простягнесь з гробу?…

 

---

XVII.

 

Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов, то мстивий бог,
Як одно єі зневажить,
Любить мстить ся на обох.

Як сміючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваєш
Все, чим в світі я жию?

Чн ти знала, що руйнуєш
Щастя власного підкла́д,
Те, чого житє так мало
Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом —
От мов раз махнуть пером, —
Ти нераз заплачеш гірко
За потоптаним добром?

 

---