|
XLII.
Ось Гонта йде, весь синій від побою,
З відтятим язиком і рукою;
Його садять на розжарену шину
І шкуру друть, аж всю обдерли спину.
А далі сотні, тисячі проходять
Кривавих тіней німо надомнов:
Йіх бють, рвуть, па́лять, в колесо городять,
І в ямі коденьській булькоче кров.
Проч, проч, нещасні тіні, спіть спокійно
В могилах своіх темних, позабутих!
Чиж мало людскости мук ваших лютих,
Щоб з вами й ми терпіли ще подвійно?
Пропав вже час тортур і мук таких!
Спіть, не трівожте наших серць мягких!
22 сент. 1889.
XLIII.
Минув час мук? Брехня! Чиж давній час,
Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?
Як мучивсь Достоєвський і Тарас?
Хібаж тепер вже кандали́ не дзвонять?
Хіба різки ще не свистять у вас?
Цілими селами в тюрму не гонять?
Хіба гармати мідних гирл не клонять
Над містом, всіх готові зжерти враз?
Мягкі серця́ в вас, бо трусливі в части!
А звір зневаги до людей і власти
І тьми росте і висить над вами!
Ми, єго жертви, вас звемо́ з могили:
Не мякніть без часу! гартуйте сили!
Гоніте звіря, бийте, рвіть зубами!
22 сент. 1889.
|
