Лиш Богу моли ся і дурнем не будь,
То Бог не нам не дасть загибати!“
„І що я єму говорила, товкла,
Ні руш отих мислей прогнати.
Нуда єго бє, помарнів, попіснів,
Снуєсь, мов не свій, мов заклятий.
„Ба, ще що: до ґалеха[1] став він ходить
І з ним о книжках розмовляти.
Аж світ ми затьмив ся! Кричу вже єму:
— Що робиш, мешіґенуватий?
„А він все своє: „Ні, не можна так жить!
Хібаж то ми пси, а не люде,
Щоб гризтись і жертись отак? І колиж
Конець тій ненависти буде?“
„Почав він ходити зовсім як дурний,
До склепу хоч ріж не загляне!
Почав упадати інтерес… Пішло
Житє поміж нами погане.
„Вже лаю і плачу й клену. Та куди!
За шапку та в ноги! Й до хати
Вже на ніч не ходить! Пішла я тоді
Усіх своіх кревних скликати.
„І що вже ганьбили його, то й але́!
Він мовчки, понурившись слуха.
А далі найстарший віком, мій дідусь,
Як трахне єго по за вуха!
„А з другого боку поправив мій стрик…
Ой, ой, почала ся Содома!
Ну, ледво мій вирвавсь і втік. Минув день,
Ба й тиждень — нема єго дома.
„Шукаю, питаю — ні вісти! Минув
Вже місяць, нема чоловіка.
Ба, й кревні розбіглись — на силу найшли.
І слухай лиш, що за побліка!
