І думав я так, що ним жінка займесь,
А я по торгах му ходити.
Та ба, не те вийшло! Файгуня моя
Що рана, як лиш протре очи,
Зварить там що небудь, тай шмиг до вітця,
Тай там вже сидить аж до ночи.
Піду я на ярмарок — хату замкне,
Тай шмиг, мов жене хто від свого.
Скажу що робити — глядить мов дурна,
Тай шмиг, не сказавши нічого.
А в батька, прочув я, вона мов слуга
Все робить. ТьФу, що за причина!
Став ласкаво йій говорити — стоіть
Мов стовп, тілько лупа очима.
Став я не пускати єі до вітця —
Ого, не минуло й години,
Вже теща прибігла, цокоче, кричить:
„Не смій ти моєі дитини
Спиняти!“ — „Хібаж я не муж йій?“ — кажу.
— „А я йій — та каже — не мати?“ —
Ни, слово по слову, ми в сварку зайшли,
І вигнав я тещу із хати.
Сидить моя Файга тай плаче. Що я
Говорю і прошу і грожу —
Мовчить або ходить сама не своя,
Ну, просто, дивитись не можу!
Аж далі дитина у неі найшлась, —
Ну, мислю, слава тобі Боже!
Дитина привяже до хати єі,
Тепер устаткує ся може.
Ага, чи не ще! На родини вона
До батька пішла. Вже по всьому —
Лежить там. І встала, і робить, і мов
Не дума вертати до дому.
Привів я єі. А що крику було,
Що сварки, того́ й не казати.
