Стисло щось мене за серце!
Засвітив я світло в миг:
Батько й мати серед хати
Вже счорнілі, а круг них
Троє діточок маленьких
Ледви лазять і пищать,
Мов три ангелі зіпхнуті
У вонючий, чорний ад.
Світло вздрівши, разом стихли.
Із голодних оченят
Виглянуло тілько горя
І страху і просьб німих,
Що я сам себе не стямив,
Та припавши коло них,
Став ридати, мов дитина.
Власне горе, власний біль,
Сліз не витисли м'ні з серця,
Аж ті діти… Боже мій!
А як тіі небожата
Руки к ми́ні простягли
І блідими усточками
Просить йісти почали,
То я скочив, мов із терня,
І покляв ся все віддать,
Вік свій, силу, щоб тим дітям
Чесним, щирим батьком стать.
Зараз виволік я трупи
До стодоли, затопив,
Винайшов муки і масла,
Дітям йісти наварив.
А як діти попойіли,
Я поклав йіх спать, а сам
Кинувшись на голу землю,
Волю дав гірким слеза́м.
Много я в ту ніч продумав,
Все минувше перебрав,
І рішинець тут незмінний
На будуще я приняв.
V.
Поховати давши трупи,
Я пішов до пана в двір.
