Що в церкві деколи бували,
Що й там на казанях раз в раз
Піп про тверезість промовляє,
Шинки, жидів, горілку лає
І каже, що вже крайній час
Зовсім єі покинуть пити.
Пан став на місці мов прибитий
Почувши се. „Ось як воно!
Зовсім пора покинуть пити!
По що-ж міні єі палити?
Чи маю може свиням лити?
Попу мабуть се все одно, —
Та не одно міні, о, ні!
Се ж бунт! Таж він в мою кішеню
Виразно засуває жменю!
Таж він підкопує міні
Наліпший дохід! Е, паноче,
Сего терпіти й чорт не схоче!
Гей, зараз тут попа призвать!“
І ждучи, скорою ходою
Ходив він в злости по покою,
Плював, сідав, вставав опять.
Прийшов панотчик, поклонив ся
І близь порога зупинив ся,
В руці держачи капелюх;
Глядів трівожно та несміло,
Обличє зблідло, побіліло,
Мов весь уйшов аж в пяти дух.
З гори, мов на собаку буру,
На ту непоказну фігуру
Пан марсом своім поглядів
І сплюнув, ва́жкою ходою
Пройшовсь два рази по покою,
А піп стояв, мовчав, тремтів.
В кінці помалу наблизив ся
І аж над са́мим похилив ся
І звільна, твердо запитав:
„Єгомосць, чи ви дурнем стали,
Чи з роду розуму не мали,
Чи вам дурниць хто нашептав?
