Що, бачилось, к землі прибити
І похилити й принизити
Старого мусіли попа,
Зовсім на відворіть, неначе
Сердезі духа додали.
Він випрямивсь, єго тремтяче
Обличє прояснилось, око
Зустрілось з панським: він глубоко
Вклонив ся і сказав: „Коли
Я провинив що против права,
То щож робити, відповім!
Я роблю те, що божа слава
Міні наказує. Я ж стою
Вже в гробі о́дною ногою,
Мене не тикаєсь зовсім
Грізьба́ ніяка ні обава, —
Сумлінє в мене по над всім!“
Сказавши те ще раз вклонив ся
І звільна, тихо віддалив ся.
Пан аж зубами скреготав.
„Постій ти попе! За ту штуку
Ще ти мою почуєш руку!“ —
Раз по раз люто він шептав.
І кляв і слав старого к дідьку, —
Та вспокоівши ся крихітку
Він прибирать почав в думках,
Як спра́вдити своі погрози, —
І з лютости о мало сльози
Не виступили на очах,
Коли побачив, що попови
Не так то лехко що зробить.
У консісторіі просить,
Щоби попови заказали,
Взяли єго або вкарали, —
Те пана якось не кортіло.
Чи до циркулу заносить
На него скаргу? Там і мови
Нема о тім, щоб виграть діло —
Таж там комісар, що й послідну
Сорочку б радо з него здер!
„Ні, — думав, — лиш одну тепер
