„Ні, дарма! —
Промовив Каін, — голос мій проклятий
До Бога не доходить. Сам я винен,
Що небо не відповіда міні!
Колись було інакше, та — пропало!
Нехай і так. Та ось що я зроблю!
Є прецінь вихід десь у тій стіні,
Куди прогнав Бог батька мого з раю.
Там, кажуть, ангел з огняним мечем
Стоіть на варті. Щож, нехай стоіть!
Нехай убє мене, міні байдуже.
Не вбє, то впаду перед ним на землю,
І доти в поросі немов червяк
Там витись буду і молитись буду,
Кричати буду і ридати буду,
Аж доки просьби не сповнить моєі.“
І сквапно, нетерпливо рушив в путь
Поуз стіни. Він думав: вхід десь близько.
Та день минув, і чорна ніч минула,
Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще, —
Стіна тяглась мов в безконечну даль
І з півдня сонце крила перед ним,
А входу як не видно, так не видно.
Та Каін вже не піддававсь розпуці,
Не кляв, не рвав ся. Чув він, як зневірє
Мов та гієна здалека кружило
Вкруг него й дух морозило в йому́.
Та він усеі сили добував
І гнав сю темну змору геть від себе,
І йшов, і йшов.
Аж разом — вид новий:
Серед пустині височенна, остра
Гора. Облитий світлом сонця шпиль
Купає ся в небесному блакиті
І шоломом іскрить ся ледяним,
Аж сліпить очи. Низше голі скали
Пошарпані стирчать, неначе зуби
Грізного звіря, що пожерти хоче
На небі сонце. Низше полонини
