І всі від разу попелом розсілись,
Огнем розприсли, розлились смолою!
І бачить Каін далі: в мглі рожевій
Щось зароілось лехке, прозірчасте,
Мов комашня. Придивлюєсь — се люде!
Се тисячі людей і міліони,
Мов пил вітрами звіяний, кружать ся,
І тягнуть, тягнуть походом безмірним.
І всі круг дерева знаня товплять ся,
Всі рвуть ся, топчуть ся, падуть, встають
І шарпають ся в гору, щоб захопить
Хоч плід один, хоч кисличку одну
Із дерева знаня. Потоки крови
І море сліз значать йіх путь, — дарма!
Що хтось укусить того плоду, тому
Він попелом розсипле ся в устах,
Огнем пекучим бухне. А вкусивши
Отого плоду, кождий ще лютійший
Стає, озвірює ся на весь світ,
Мордує, ріже та кує в кайдани,
Валить і ломить те, що другий ставив,
Палить, руйнує — просто, божевільні!
А дерево житя стоіть та тужить:
Ніхто не рвесь до него! На йому
Плодів не много, з виду не блискучих,
Захованих між листєм та тернами,
Тож і не ла́сить ся ніхто на них.
А як часом, відбившись від юрби,
До него хто навернесь, покоштує
Плодів чудових і почне гукати
На других, щоб ішли туди, — то мов
Ворони кидають ся всі на него,
І бють і рвуть і мучать і калічать
Єго, мов за найтяжшую провину.
Аж ось два звірі на майдані стали.
Один під деревом знаня засів
Величній, нерухомий і суворий,
З лицем жіночим дивноі краси,
І з тілом льва. Мов нетлі до огню,
