„Хто там? Жив знать дуже свято,
Що так в браму бєш завзято?“
„Прошу ласки — Клим озвав ся, —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця б тут ще пхав ся?
Чи тут коршма? Геть із ним!
Марш у пекло! К чорту став ся!
Марш в огонь, смолу і дим!“
Став Клим, мов окропом змитий,
Далі так став говорити:
„В пекло, кажеш? Га, сли мушу,
То воно вже не втече.
А ти хто, небесний мужу?
Ось що рад я знати ще.
Голос твій паде у душу,
Та не бачу тя в лице.“
З неба голос бє здоровий:
„Я Павло, слуга Христовий.“
„А, то ти, святенький Павле! —
Клим до него гнеть озвесь. —
Ось хто тут в роскоші плавле!
Так се ти мя геть женеш?
А забув, колишній Савле,
Як ти двигав камінець,
Степана каменувати.
Всіх христян хтів мордувати?
„Бачиш, хоч який я грішний —
Горлом більш ніж слід текло —
Але знає Бог всевишній,
На таке не згоден зло.
А ти в дим мя гониш вічний!“
Не дослухував Павло:
Сюди-туди озирнув ся,
Тай від брами геть вернув ся.
Ждав наш Клим, що з того вийде,
Далі знов до брами бє.
Каже Пан Біг: „Гей, Давиде,
А поглянь но, хто там є?“
