Клима Байсунгурова вважали за женофоба. Щось там у нього трапилося замолоду й назавжди залишилася в душі тріщинка. Казав часто:
— Не долюблюю жінок… Права їхні визнаю, але їм ще й привілеї всякі подай! Де ж пак: слабе створіння!..
Розгром армії вплинув на нього тяжко: став мовчазний і похмурий. Його притягли до роботи біля хворих. Це розважало Байсунгурова: працював за двох. І що більше працював, то дужче розглажувалися його, поорані думами зморшки. Вчився у Тасі й Маринки.
Трудно сказати, де беруть жінки фізичні сили, коли серце штовхає їх на подвиг. Тасю Рогожіну Байсунгуров знав іще як училася. Але тепер це була не та Тася. Вітер, холод, голод, снага, важка робота й щоденні картини страждань і смерти взяли в неї колишнє миле дівоче обличчя, покрили чоло хмарами смутку, провели біля губ рисочки болю й турбот. Але великі очі пом'якшали й світилися мудрим життєсприйманням.
Раз Байсунгуров не витерпів.
— Чого ви, Тасю, живете так, наче у вас щодня великдень?
Тася скоса сипнула промінем на мужа:
— Того, що я щаслива, Климе… Того, що я знайшла саму себе.
— Це не відповідь: „щаслива того, що щаслива“… Я хочу знати, в чому щастя. Ну от… Ми ж не діти. Ми знаємо, що дуже, дуже мало хто з нас вийде з оцих пісків. А що як задме шурган?.. Над нами всіма вартує смерть, а вам радісно… Що ж це таке? Та й не ви тільки… Я не мало знав таких. Нагнибіда так і вмер із радісною посмішкою на устах. Досі я знав, що людям радісно жити, — тепер починаю думати, що людям іноді радісно вмирати.
— Так, Климе, — іноді радісно вмирати. Це — коли ти власне щастя… (Тася знов сипнула промінем)… зможеш вплести в громадську справу, розбризкати радість його на чужих муках, зменшити їх, полегшити, заспокоїти, запалити до дальшої боротьби. Я не вмію, Климе, цього висловити, я тільки вмію відчувати й здійснювати.
— Ну, а коли смерть? Що вам тоді з цієї радости?
Тася засміялася:
— Ну, а коли смерть і ви так і вмрете злюкою? Що вам тоді з вашого смутку? Смерть однаково прийде на смуток і радість, на горе й на щастя. Краще ж гнати смуток і сіяти радість… Ні, я не можу вам цього пояснити! Ви краще придивіться до Маринки: я в неї вчилася.
Байсунгуров чогось зніяковів і мугикнув:
— Що ж Маринка? І Маринка така ж дивачка…
— Ні, вона не дивачка. Коли б люди в житті не переступали через таких Маринок, вони б ставили їх на постаменти…
