валися! Не з нашим, брат, писком революцію робити! Треба було не з того починати.
Качурін мляво й нехотя спинив його:
— Покинь! Чули вже!
— Чого чули? Коли б вирізали напочатку всю буржуазію, то не гинули б тепер у пісках.
— Широко, хлопче, зачепив! Усіх не виріжеш і самим ножем справи не вирішиш!
— Чому?.. Зробимо землю голою та й заведемо нове життя!
— Швидкий ти дуже, Найдо! На голому місці та на безлюдді далеко не поїдеш.
— Зате тепер далеко заїхали… Гнатиме нас Денікін від Кавказу аж до Білого моря.
— Спіткнеться!
— Де?
— Як тільки на робітничі міста напореться, так і спіткнеться. Все наше лихо, товаришок, у тому, що на Кубані робітників — жменя: не було кому порядкувати. А селянська маса, — тут, брат, усякого жита по лопаті… Селянську масу треба ще добре попосортувати.
Короп докірливо захитав головою:
— Ти, Кононе, того… не зневажай селянина. Селянин, браток, Денікіна бив. Еге ж, еге ж… Селянин десять місяців усю контрреволюцію глушив…
— Та я не зневажаю, дивак ти такий. Я ж і сам не де був, — з таманцями шилом патоку хлестав. Я тільки кажу: є селянин Демид Короп, безземельний городовик, і є селянин Гордій Брижань, куркуль на п'ятдесят десятин. Тут, брат, що п'ять дворів, то й п'ять політик.
— Та годі вже вам дурного язика полоскати! — роздратовано перебив хтось із гурту: — і без вас тоскно. Тут он навколо смерть блукає, а вони з дурного дива теревені завели.
Розмова увірвалася; затихав гомін. Щільніше тислися люди догурту, шукаючи затишку й тепла. Потроху втома перемагала: один по одному засинали бійці і ніч укривала їх чорною холодною наміткою. Висипали зірки на небо, замерехтів одвічний „Чумацький шлях“… Ще трохи — і „Віз“ покотився на ранок. Дужче й дужче брався до роботи мороз. Де-не-де почали зриватися з лайкою поодинокі постаті, розминаючи задубілі ноги й руки.
Качурін прокинувся й кілька хвилин слухав ніч.
— Демиде, не спиш?
— Який там сон!
— Ось послухай, — ліворуч чакалки гризуться.
— То що?
— Чогось, брат, не поділили. Над людськими трупами так не гризуться.