рату вистукуючи відповідь, що в той саме мент зявилася на тафлі святошинського апарату:
Записані стрічки на тафлі зникли, вона почала мінитися ріжними красками переходючи від ясно-білої до сірої й вкінці вказалося на ній нутро якоїсь кімнати й усміхнене лице чорнявого, середніх літ, чоловіка, що говорив звернений в сторону Артименка. Це можна було бачити з рухів лиця. Рівночасно озвалися слова з голосової труби, що находилася в горішній частині телевізійного апарату.
— Добрий вечір, Степане! Добре, що застав тебе. Думав, що певне вже гуляєш по алеях Лисенкового саду або любуєшся підскоками муринських красавиць, що мабуть сьогодні виставляються на показ в театрі Артемовського.
— Добрий вечір! А ти певне, Ігоре, заскучав за тими красавицями, коли навіть там, серед святошинських нетрів, цікавишся ними! Що нового?
— Нового?. . .Гм. . .як тобі сказати! Може нічого а рівночасно може й богато!
— Що таке?
— Бачиш, найкраще буде, якщо ти потрудишся зараз сюди, в Святошин. Мені здається, що не пожалієш тієї своєї прогульки та краще проведеш тут у моїй пустелі час, як там у театрі роздивляючи золоті обручки в ніздрях Муринок чи яких інших шоколядових красунь.
— Приїхати в Святошин?. . . Скажи, Ігоре, що це такого сталося, що моглоби дорівнати обручкам в носиках Муринок? Чи може яка нова звізда вродилася й ти справлятимеш хрестини або яка комета хоче своїм хвостом полоскотати нашу стару земленьку?
— Щось цікавішого за нову звізду чи комету! Приходь тільки якнайскорше!
— Ні, ні, Ігоре, скажи в чому річ! Не виставляй мене на таку довгу пробу терпеливости.
— Бачиш, це до якогось часу тайна. Ти журналіст, а журналістам хіба тільки на те зраджують