Січ біля річки Кіньськоі та Кардашівського лиману. Та сумно було запорожцям без свого «батька Великого Лугу». Не хотілося ім жити в Алешках на пісках, і скоро вийшло так, що там була тільки Січ та пробувала запорожська старшина, все ж товариство жило на своіх стародавніх вольностях: по Великому Лугу, на Хортиці, у Дніпрових порогах, по р. Самарі та на Бузі. Так протягся час до року 1728, поки татарський хан дуже скривдив запорожців, захопивши зрадою півтори тисячі з них у неволю. Тоді запорожці покинули в обурінні Алешки і повернулись знову на Базавлуг, на місце, де була Стара Січ. Та недовго ім тут довелося жити, бо й Росія й Туреччина не згодились лишити іх недалеко своіх кордонів. Через ви-моги сусідів запорожці в осени 1730 року перейшли на який час на устя річки Камьянки; коли ж року 1734 почалася війна між Росією й Туреччиною, Військо Запорожське передалося на бік Росіі і, повернувшись на Базавлуг, стало кошем біля річки Підпільноі на розі в шістьох верстах од Староі Січі, де од названої річки одходе р. Сисина.
Іван Малашевич, що був тоді кошовим отаманом, скоро окопав січові будівлі глибокими окопами. Зараз за передніми окопами з боку степу у Січі було дві башти. Січові ворота були на захід і виводили на торгове передмістя Шамбаш. Униз од Шамбашу з річки Підпільноі була затока, що звалася „Ківш“. Сюди приіздили з крамом турецькі й найбільше грецькі кораблі. Од Ковша і до Підпільноі було зроблено другий ряд окопів, позад котрих стояли церква й паланка, себ то будинки старшини
