|
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знав й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка слёзами
Ёго умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так ёго цілує, —
Сама не зъїсть і не допьє,
Ёго нагодує.
Не зна Марко, як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться, —
То вона вже скочить,
І укрив й перехристить,
Тихо заколише:
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
В-ранці Марко до наймички
Ручки простягав
І мамою невсипущу
Гайну величає...
Не зна Марко, росте собі,
Росте, виростає.
|
