„Уже, таточку!“ озвалась
Із хати Ярина.
Не їсться, не пьється і серце не бьється,
І очі не бачять, не чуть голови!
Замість шматка хліба — за кухоль береться.
Дивиться Ярина та нишком сміється.
— „Що се ёму стало? Ні їсти, ні пить,
Нічого не хоче! Чи не занедужав?
Братіку Степане, що в тебе болить?“ —
Ярина питає. Старому байдуже,
Ніби-то й не чує. — „Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба!“ — старий промовляє
Ніби-то до себе. — „А нумо вставать!
До вечерні, може, ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
Та коня сідлать.“
— „Степаночку, голубчику!
Чого се ти плачеш?
Усміхнися, подивися:
Хиба ти не бачиш,
Що й я плачу? Розсердився
Бог знає на кого,
Та й зо мною не говорить.
Утечу, Їй-Богу,
Та й сховаюсь у бурьяні…
Скажи бо, Степане,
Може й справді нездужаєш?
Я зілля достану,
Я побіжу за бабою…
Може, це з пристріту?“
— „Ні, Ярино, моє серце,
Мій рожевий квіте!…
Я не брат тобі, Ярино!
Я завтра покину
Тебе й батька, — на чужині
Де-небудь загину;
