Не покинеш?…“ — „Ні, Ярино!“ —
І Степан остався.
Зрадів старий мов маленький,
Аж за кобзу взявся,
Хотів вшкварить метелицю
З усієї сили,
Та не вшкварив…
Під хатою
Усі троє сіли.
„Розскажи ж ти нам, Степане,
Про свою недолю;
Бо й я таки гуляв колись
В Турецькій неволі.“
— „Отто ж мене, вже сліпого
На світ випускали
З товариством. Товариство
На Січ прямувало
І мене взяло з собою,
І через Балкани
Простали ми в Україну
Вольними ногами;
А на тихому Дунаю
Нас перебігають
Січовики-Запорозці
І в Січ завертають…
І розсказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, злото
І свічі забрали
У Покрові; як козаки
В-ночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим Кошем стали;
Як цариця по Київу
З Нечосом ходила
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
І як степи Запорозські
Тоді поділили
