|
Та хто таку позичить силу!
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили!...
Поки ті гроші заробив,
Я годів зо-два проходив
По Чорномориї, по Дону;
І подарунків накупив [1]
Найдорогійших. От, вертаюсь
В село до дівчини в-ночі;
Аж тілько мати на печі,
Та й та сердешна умірає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї:
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає.
Я до попа та до сусіди:
Привів попа, та не застав —
Вона вже вмерла. Нема й сліду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусіду про Ганнусю. [2]
„Хиба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сібір пішла.
До панича, бачииг, ходила,
Поки дитину привела,
Та у криниці й затопила.“
Неначе згага запекла... [3]
Я ледве-ледве вийшов з хати.
Ще не світало. Я в палати
Пішов з ножем — не чув землі.
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От-як, брате!
Осталися і батько, й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю:
|
