— 360 —
|
Носив-єси на байдаках,
На Половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю! [1]
О, мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала, [2]
У море слёз не посилала —
Слёзами моря не долить!“
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу, на брамі —
Святее сонечко зійшло —
І каже: „Сонце пресвятеє!
На землю радість принесло [3]
І людям, і землі, — моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив-єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину, —
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи...
Загинув ладо, — я загину!“ [4]
4 Іюня С. Петербург.
|
- ↑ Дружину хоробру преславну,
Дружину тую Світославлю.
О, мій Словутицю старий...
- ↑ Щоб ж постіль сміючись слала,
У море слёз не посилала,
Бо море слёзи не приспить.
- ↑ Землі ти радість принесло
І людям на землі; моєі ж
Журби-туги не рознесло.
Пресвятий, світлий Господине!
Спалив єси...
- ↑ Нехай сама собі загину!
(Вар. з власного рукопису Т. Г. Шевченка.)
