Стеха. Злякаються вони! деж пак! І в горобину ніч приїдуть для такої панночки, як наша.
Хома. Звичайно, звичавно.
Стеха. Іще пак такий старий... а панночка...
Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!
Стеха. Дивись! зараз і розсердились. Хиба я на вас?
Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого... ну... полковника.
Стеха. Е, бач що! А панночка? чи ви ж з нею говорили? що вона?
Хома. А що вона? її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне; а твоє діло навчить її, врозумить, що любов і все таке прочеє... дурниця, нікчемне. Ти вже, думаю, розумієш?
Стеха. Та се розумію, та з якого кінця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось і сёгодні мені говорила. Моля, каже, Стехо, Бога, щоб швидче я вийшла заміж за Назара, — половину добра свого віддам!
Хома. А ти й повірила!
Стеха. А чому ж і ні? вона така добренька.
Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобі все добро віддам, тоді що буде? га? Що ти думаєш? (Ласкаетъ ее.) То-то бо і є, дурочка ти безсережна!
Стеха. Що мені робить, коли я дурочка?
Хома. А то, що велять. Чуєш? усе, що в мене є, твоє.
Стеха. Не треба мені вашого добра; я і без нёго була б щаслива, як-би ви не забули бідної Стехи і тоді, коли зробитесь великим паном. Я вас так вірно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви... (притворно груститъ.)
Хома. От же і нагадали козі смерть! Знов своє. Сказав, так і зроблю.
Стеха. Чи мало що люде обіщають, коли їм припаде нужда.
Хома. Годі не-знать-що базікать. Піди лишень до Галі та поговори з нею хорошенько по своёму, і коли теє... то завтра і між нами онеє.
Стеха. Казав пан кожух дам, та й слово ёго тепле. І я тільки гріх на душу візьму.
