— 12 —
СОН.
Дꙋхъ истины, ѥго же міръ не можеть приꙗти, ꙗко не видить ѥго, ниже ꙁнаѥть ѥго.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазірає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину;
Той тузами обірає
Свата в ёго хаті,
А той нишком у куточку
Гострить[1] ніж на брата;
А той тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час, та й запустить
Пазурі в печінки;
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка;
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує,
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Та так з ёго сердешного
Кров, як воду, точить!...
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
|
- ↑ Точить (Рук. вар.)
