|
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію[1] в військо оддають;
Бо ёго, бач, трохи... А он-де, — під-тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он — бачиш!... Очі, очі!
На-що ви здалися?
Чом ви з-малку не висохли
Слізми не злилися?
То покритка по-під-тинню
З байстрям шкандибає;
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають; —
Старці навіть цураються...
А панич не знає:
З двадцятою,[2] недолюдок,
Душі пропиває.
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші слёзи, горе?
Може й бачить, та помога,
Як і отті гори
Предковічні, що политі
Кровию людською!...
Душе моя убогая,
Лишенько з тобою!
Упьємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Ёго розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
|
