|
І батько й мати не пускали,
Казали: в гору не залазь!
Так ні, — за князя. От і князь!
От і пишайсь тепер, княгине! [1]
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною у-ночі;
Засхнеш, не знатимеш нічого:
Не знатимеш, як хвалять Бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, Господи, хотілось!
Хотілось любити
Хоть годочок, хоть часочок.
На світ подивитись;
Не довелось, — а все було,
Всёго понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала;
Хоч молись перед тобою.
Мов перед святою.
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить, та славить Бога
І добро творити,
Та Божою красотою
Людей веселити —
Так же ні! А молодиї,
Та кариї очі,
Щоб марніли в самотині...
Може Бог так хоче?
Боже! Боже! Даєш волю
І розум на світі,
Красу даєш, серце чисте,
Та не даєш жити...
Не даєш на рай веселий.
На світ твій великий
Надивитись, намолитись
І заснуть на віки...
|
