Обидва денікінські старшини не могли спершу погодитися, чи телєфонувати до сусідньої стації, а як уже рішили, виявилося, що апарат попсований. Треба було направляти, а тимчасом на дворі счинився крик, що приловили якогось шпига від Петлюри. Старшини рішили справу відкласти на пізніше, а замкнувши двері кімнати на ключ, побігли на двір.
А в цю мить, як вони вийшли, крізь віконце від подвіря вскочив до кімнати Богданко. Крадькома, потихенько, щоб ніхто не бачив, підбіг до телєґрафічного апарату, перекрутив ключем та почав легко вистукувати сусідню стацію.
— Жме-рин-ка, Жме-рин-ка, Жме-рин-ка!.. стукотів малими, дитячими пальчиками.
Мовчанка.
— Жме-рин-ка, Жме-рин-ка! — стукотів знову.
І нараз обхопив його ляк, що може він це зле робить, може, не так, як треба, кличе… Але ні, Богданко бачив нераз, як це робив його батько, а телєґрафічну абетку знав уже від двох літ.
І знов:
— Жме-рин-ка… Жме-рин-ка…
