Хлопці з порога церкви придивлялися безрадно пожежі й помітили, що вогонь доходить уже до тої ґрупки домів, де була й читальняна домівка. Жах охоплював їх серця, а жаль давив їм горло. В їх очах, сполоханих, дитячих і зжертих спекою та димом, світилося сподівання чогось страшного, здавалося — неминучого.
Аж нагло, з охриплого горла котрогось із хлопців, продерся оклик:
— Хлопці! Рятуймо читальню!
І вмить хлопці гейби віджили, відродилися. І хвилини не вагаючись, мов з наказу якоїсь вищої сили, громадка десять-дванацять-літніх хлопців кинулися крізь дим і пожежу в напрямі читальні. Босими ногами бігли по горячій, спаленій землі; не чули, як їх ноги дотикають розжареного вугілля. Не зачували, що деколи полумя лизало їх непонакривані голови. Гнали!…
Ще хвилина, ще кільканацять кроків, ще трохи терпіння та зусиль — і врешті добігли. Опинилися на подвірі читальняного дому. І без наказів, без зайвих слів, кілька з них вдерлося на дах домівки. Одні почали розшивати стріху з найбільше загроженого боку, а інші кинулися до читаль-
