— В куми до біди.
Варка знов не розібрала. Бачте: — тоді саме Бідиха такою ходила, так вона й подумала, що Бідиха розсипалася, і питається:
— А кого біг дав?
— Та й досі баба не розбере: чи дитину, чи дівчину.
— Ну, прощавайте.
Бачимо — Варка бігцем до Бідихи: тиць сюди, зирк туди, нічого не знати; Бідиха сидить та мички миче… Догадалася Варка, що Євмен візка підвіз і почала вона з того дня в'їдатися в діда та лихословити про його, а він мовчить та щось замишляє.
Якось в суботу — подзвонили до вечерні; йде Варка до церкви, вона любила першою прийти, остатньою вийти. Йде вона повз шинок; не можна нікудою було обійти; стояв він саме над греблею; другої дороги не було. Чує Варка — в шинку хтось так на бубні витинає, що аж стріха ходором ходить.
— Ну, вже-ж, — думає собі Варка; — се ніхто більш, як не Євмен… Бога у його в душі нема! Тривай-же! я тебе на все село засоромлю. Нема того, щоб на молитву до храму божого йти, а він чортів у шинку звеселяє.
Треба вам сказати, що Євмен чудово на бубон бив. Було як утне «Горлицю», або отієї весільної:
|
„Такий, такий журавель, |
Або:
|
„Ти-ж було селом ідеш, |
так у мене, у старої, жижки до танців задрижать; а що-ж то в молодих!… Уся шкура заговорить!
До шинку Євмен хоч і заходив, так не на те, щоб там чопка смоктати; з людьми любив він балакати. Не без того, що було чаркою й покрепиться: почастує його хто однією, а він йому зараз здачі — двома; а щоб п'яним — ніхто зроду-віку його не бачив. Ні, ні! на що
