Я по-божому: яка робота, така й плата; у мене — від копи.
— Я й від копи не відказен; за день копу зіб'ю; ну, за коповика — три копи не обидно…
— Багато… буде.
— Нехай і чотири; ще сам і перевію.
— Аз току в комору перенести, хіба се чиє діло, як не молотницьке? Вже-ж не самій мені клунками плечі обдирати.
— Звісно, у тебе плечиці пухкі, не до того… Нехай я й переношу. Давай вже швидче коповика, а то аж-аж кортить, так і тягне до учительки в монополь.
— А не збрешеш-же ти?
— Отсе таки! Ще що вигадай! Наче ти коли ловила мене на брехні! Наче я не Терешко! От тобі хрест святий: зараз після другой Пречистої й змолочу тобі чотири копи жита.
— А харчі чиї будуть?
— Вже-ж твої, бо у мене нема; ще й почастуєш.
— Коли так, так щоб не обидно й на мене було, накинь ще копу ячменю.
— Коло ячменю багато заходів: його треба колосувати. Нехай вже — копу вівса…
— Цс! Коли вівса, так не гріх півтори копи.
— А бий тебе сила небесна! Нехай вже й так; давай тільки швидче, не дратуй!
— Поспієш, не втече.
Явдоха повагом достала з-за пазухи гаманець, розшморгнула його, виняла коповика й, подаючи Терешкові, мовила:
— Бач, який новенький, аж сяє! Шкода і з рук випускати… Як-би кому другому, то-б і не дала такого лискунця. Бачиш?
У Терешка забігали очі на лискунця.
— Давай швидче, не дратуй!
Явдоха стисла лискунця в долоні й мовила: