— Добренько! Там того й підмету на пів-упруга чи буде… Що-ж ти не кликав мене розтикати копи і тепер двір мій минаєш? Хіба не тямиш, чий то підмет?
— Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, Соловий!
— Ні, батьків сину, не гей, а тпрру! — 3 отсим словом Явдоха стала проти війя й, розчепіривши руки, говорила: «Або верни до моєї клуні або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав: уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!
— З якої речи?
— Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю… Чуєш? Чий підмет?
— Звісно, чий!
— Не твій?
— Так що, що не мій?
— Коли не твій, то й жито з його не твоє..
— Жито моє, бо воно моя заслуженина; я орав, я сів, я й жав…
— Нехай! А земля, кажу, чия?
— Божа.
— І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він святий, як хотів, так і поділив між людьми… Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя…
— Я про те не вістен; я знаю, що я заслужив собі…
— Не в мене заслужив… Зашинкував…
— Хоч-би й так… Яке вам до мене діло!
— Не до тебе, а до моєї землі… Підмет мій, а ти взяв та й зорудував ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха людина стара, бездітна, вдова; на що їй! Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться, та свя-