— Еге… Що? Скидай штани, та й годі! — Походенко аж зубами заскреготів.
— Де-ж таки се видано! Ні, ні, ні во вік сього не буде… Ми всі заприсягнемо, що ти її не бив!
— Не кажи так, Миколо! — озвався Перехват. — Якже ми заприсягнемо, коли тоді саме нас і в селі не було? Я копи возив, а ти був десь инде, в Ічню ходив, чи що…
— Ходив і вернувся…
Ніхто з Гилястим не змагався.
Перехват кидав очима по стрісі, а Походенко, насупивши брови, смоктав цигарку та несамовито спльовував. Гилястий трохи згодя мовив:
— Журбою тут нічого не вдієш; та й журитися справді нічого. Ніяково воно, — се правда; але веди линію до самого краю… Якось воно буде… Дасть біг, переживемо…
— Ааже-ж! З двадцяти різок не вмирають! — озвався Євмен Теличка.
Походенко мовчав, тільки зубами скреготів, а Перехват мовив:
— Хіба тут діло в тому, чи двадцять, чи десять, чи один раз? Неслава, от що! На все село неслава!
— Ні! Сього не буде! — гукнув несамовито Походенко. Швидче повішуся, втоплюся… волость спалю… Квочку задушу… В каторгу, на шибеницю піду, а під різки не ляжу… Чуєте, хлопці! Не ляжу! — Він вихопив з ярма занізок і шпурнув його на вітер. «Не ляжу… Я собі ради дійду»…
Минула зима.
У Походенка одібрали і жито, й землю і віддали бабі Явдосі. Свідків і Явдоха й Походенко становили багацько; та не в одно вони свідчили. Явдошині свід-