— Ну, то ноги инша річ, а то… тьфу, гидко й подумати!... Ні, ні! Зроду-віку не піду!
— А я піду! Цікаво, як там воно буде? Чи сам Походенко лежатиме, чи його держатимуть, поприв'язують йому руки й ноги до якої колоди, чи що? Цікаво, чи кричатиме він, чи ні?
— Хоч і цікаво, а не піду; мені соромно… не піду, і з двору в той день не вийду!
— А наші хлопці кажуть — усі підуть. І Оксана, і Оленка, і Федоська казали: підемо, аби знали тільки, коли!
— Нехай собі йдуть, безсоромицькі душі; а я не піду, — і сором, і гріх!
— Гріха тут ніякого нема!
— Дурний ти, Оверку! От ще! Подумай, голово: тими самими очима, що дивишся ти на сонечно ясне, на святі образи, на добрих людей, ти дивитимешся… на що? Подумай! Тьфу!
— Дурна, так і плюєш! Хіба моїм очам з того що станеться!
— А користь тобі яка з того?
— Цікаво!
— Тьфу! Тьфу! Скисни ти з своїм Походенком! Мені час проти череди йти!
Кулинка пішла.
А Походенко, скоро дійшла чутка й до його про сподівані різки, нікуди з двору й не виходив; ніхто його не провідував. Вештався він самотою, немов з води витягнений, перебирав думками й не тямив, що почати, що чинити, з ким порадитися. Утікти хіба? — приходила йому думка, — так куди-ж його втікти без пачпорту? Десь злапають, скажуть: волоцюга, та в острог. З одного лиха вскочиш у друге… Ще коли-б був встиг спродатися! Нема ради, хоч ляж та й плач… Прямо що так: лягай, нехай б'ють, а ти зці-