— Біс її знає… може й завтра!
— Швидко! — промовив дід і знов замовк і замислився, потираючи долонею своє широке лисе чоло.
Заспівали перші півні. Євмен немов зо сну прокинувся й мовив:
— Коли хоч, послухай моєї старої ради.
— Кажіть, діду, — спасибі вам! Послухаюсь!
— Хуторець мій знаєш?
— Знаю!
— Учора туди поїхав син орати; доки не обсіється, там буде… От ти зараз від мене й шмагай туди та й помагай синові. Значить, я тебе наняв-би то… Ніхто не знатиме, де тебе шукати… Сиди на хуторі, аж доки не подам я звістки; а ми тут з сусідою твоїм, дідом Василем, розкинемо головою. Тоді на готове прийдеш…
Походенко не тямив і не спроможен був вгадати, що саме приміркував дід Євмен і розпачливо мовив:
— Від різок, діду, і в печі не сховаєшся! Вже коли їх присужено, так і доведеться або приняти, або руки на себе наложити!
— Молись богу, а чортову думку про душогубство покинь… Там побачимо! А тепер — не гай часу. Коли справді мулить, так заким почне дніти, ти й достанешся на хутір… А там якось воно буде… Може й купець знайдеться… Здайся на бога…
Трохи заспокоєний і утихомирений Походенко подякував і попрощався…
За день після сього Явдоха сиділа ранком біля столу й чаювала. Повз вікно пробіг Оверко. Явдоха постукала на його в шибку й кивнула пучкою, щоб прийшов до хати.
— Коли се ти так дереш?
— Треба! Он городами пішов Гилястий, так я на-