— Тікаймо, Дем'яне, до господи! Бач, до чого договорилися! Почали шукати правди, а на собак звели. Ходімо швидче. Не наше на коші мелеться.
— Було наше, та чортяка звів на чуже.
Не дала громада ради; тільки й договорилися до того, що «не нам дідів судить; нехай їх бог розсудить, порадить і напутить».
Діди на тому не заспокоїлися: думка про «чуже» мулила їм, не давала спати; вони жадали правди; їм хотілося, щоб чужий хто вирік їм: хто з них вчинив не по-правді й як їм розвестись за те сіно?
За кілька тижнів прийшли діди до отця Корнія: той порадив їм іти до мене, щоб я «роздивився по плану».
— Се нам не рука, — каже Славир.
— Чому? — питає отець Корній: — він же людина видающа, по планах і розбере.
— Може, пан-отченьку, воно й видюще й розбере, та не рука нам: воно супроти нас — блазня (мені тоді було 36 літ), ніяково нам… ми старі люди…
— Так ідіть в суд.
Дем'ян махнув рукою…
— Знаємо ми ту сіпацьку правду! Нехай вона скисне з сіпаками…
На провесні Дем'ян занедужав. Того саме часу прийшла в село певна звістка, що в нашому повіті заведено нові суди, «такі суди, що не судитимуть, а все миритимуть людей по правді».
Отут-то ота межа, чи ліпше мовити «сіно з чужої сіножати», замулило знов діду Степану. Знов він за порадою до отця Корнія.
— Треба, каже, хапатися та до нового суду поспішати, а то як преставиться Дем'ян, так я тоді так і зістануся з гріхом за те сіно.
— Спокутуєш перед богом, — утішає його отець Корній.
— Не дійшовши правди, не можна спокутувати, бо