— Ні, так не можна! — вихрився Передерій. — Я цього не подарую Олешкові! Я йому покажу, чи можна царське начальство до квочки рівняти.
— От розприськався, наче сукно мочить! — промовив спокійно Наум.
Новий регіт.
Вмішався писар, спитавши громаду:
— Кажіть, як з школою буде?
— Вже-ж не як, як так.
— Іменно так.
— Еге-ж так.
— Себ-то як?
— Та так-же, як казали.
— А як казали?
— Хіба не чув?
Після такої розмови громадян, Передерій промовив до писаря:
— Так і запишіть: така, значить, прирада громадська, от і все.
— Значить за Сластьоном? — спитався писар.
— За Сластьоном! — ревіла громада, покриваючи кілька голосів тих громадян, що не годилися на таку прираду. Олешко насунув на очі шапку й повагом пішов геть.
Увечері в Сластьоновій господі пили могорич: Передерій, писар, діди Охрім і Семен, та ще чоловіка зо три Сластьонових підручників громадян.
— Ну, та й невживчива-ж людина отой Олешко, — мовив Сластьон, докірливо хитаючи головою.
— Запекла вдача, нікому не вважає, — відповів Передерій.
— Сама пиха! Несеться — «ось я — не я», а розбереш, то й вийде попове теля, — вставив Семен.
— Баламут; начальства не шанує, — мовив Сластьон.