Вони з-за Дніпра ще помочи сподівалися, то й тра було до ёго наближитись. Знялись ото козаки и перед очима неприятеля рушили на полудень. Відбиваючи напади поляків, козаки щасливо дістались до вливу р. Стариці, що тече у Дніпро. Тут вони мерщій окопалися. А 22. червця прийшов с свіжим війском у табор польний гетьман. Окружило тоді польске війско навкруги весь табор козачий, и с того часу билися козаки с поляками через шість неділь без перестанку. Але щоби козачого духа до краю притиснути, польний гетьман розіслав по околицям шайки жовнірів, аби палили навкруги села, та жінок и дітей, що там зоставалися, нелюдски мучили. Вбачаючи огнища пожеж, козаки до іх засилали прозьби, ворогів привертали до жалю; але здаватися ані гадали. Гуня так писав до польского гетьмана:
„Розіславши ватаги, аби знущатись над безневинною християньскою кровію, ти показуєш, що в тебе нема ні правди, ні страху Божого. Воюйте вже ви с одним війском запорозким та дайте-ж покій нещасному людови, котрого слёзи и безневинна кров кличе о пімсту до Бога и нас до пімсти силує. За наші права и вольности, що надані нам з давен-давна королями польскими, а тепер нівечуться, за права, що здобуті шаблею а не чим иншим, ми готові умерти. Нехай же, з ласки, Ваша милость поводиться с нами так, аби те догідно було и чести Вашоі милости и не тиснуло й нас, ні бідного, безневинного люду!“ — Козаки навіть згожувались здатись на суд короля польского, так гетьман-же ім відповів: „Ваші стародавні права зломали ви самі через свою сваволю, и через те, щосьте поривалися на величність корони; тепер-же матимете ті права, які Річ-Посполита надасть вам!“
„Воліємо ті, казали козаки, — які и перше ми мали!“
Гуня просив гетьмана, аби не діймав він віри лейстровим: „Вони хліб-сіль з нами іли и нас зрадили, то й Вашу милость зрадять!“ писав він.
С того часу ні в день, ані в ночі борба не уставала. Поляки хотіли козаків ослабити, випорожнити іхні порохові схови. Козаки-ж, з свого боку хотіли війско коронне неутомимою борбою примучити, сподіваючися, що польским жовнірам невдачі и така довга війна швидко обриднуть и вони из звичайноі ім сваволі стануть з війска уходити; а тимчасом надійде и поміч значна, котру Филоненко мав до козаків по Дніпру привести. У кождій битві, у кождім ділі Гуня був завше попереду, и своєю одвагою скріпляв увесь табір. Що день з обох боків росла боёва ненависть. У козаків почало харчів бракувати, а Филоненко все не приходив. „Випаде тут не співати,
