В ІСТОРИЧНІ ДНІ ТУРЕЧЧИНИ
1
А сонце все ж таки зайде поза мінаретами!
У маленькому готелі з бучною назвою «Анкара-Палас» я ледве заснув десь наприкінці ночі. Під самі вікна плескалося Середземне море, тільки вузенька смужка берега лишалася між морем і будинком. Там — кав'ярня з стукотінням у доміно і вигуками кельнерів. І хоч мої вікна виходять не до моря, а десь у завулок, весь готель наповнюють аж до моєї кімнати ці крики.
— «Чай бір» — один чай! — пронизливо дереться в самісінькі вуха. Це кельнер урочисто сповіщає кухню, що хтось із відвідувачів замовив собі склянку чаю. А за хвилину:
— «Кахве бір!» — замовлено каву.
Лягаю з великою обережністю: переглядаю уважно ліжко, чи нема неприємних пожильців, заглядаю під самий верх джебеніку — покривала від москітів, бо тут, на півдні, москіти мають звичку ховатися надзвичайно високо. Але цієї ночі жадного москіта й аж вражає зворушлива чистота в кімнаті задрипаного, подертого готельчику провінціяльного міста.
