Перейти до вмісту

Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

З гори аж до греблі суне поволі хмара народу. Гупають сільські чоботи, лопотять підтички і тріпотять на вітрі стрічки в дівчат.

Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрія під вусом блукає усмішка. Він знає, що в селі немає кращої дівчини. Сімнадцятий рік пішов з Пилипівки.

— Га-га-га! Ось де він править службу Божу. Здоров!..

Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає зза похилого баркану.

— А ви ж думали — де? Дай, Боже…

— На дідька б лисого сидів я тут — вже краще у Менделя… Цапин син привіз свіже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому — бодай тобі, кажу, така болячка у печінки, і твоїй Сурі, і всьому кодлу твому…

— От купіть, тоді й розкушаємо, яке воно…

— Бодай ви всі повиздихали по такій правді, як держите свіже пиво… А що, думаєте не куплю? Ходім, вип'ємо, бий його трясця…

— Але купите? А з волами ж — як? сам пан догляне?

— Хай вони виздихають йому до ноги… Він думає, сто сот крот, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не діждеш… Щось маю казати вам…

— Ну? ну?

— Приходьте з полудня до Менделя, тоді скажу…

— Ну, ну!

— Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять… — Кінець фрази згинув за тином.

 

 

Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Над шляхом біліла його халупка, мов йшла кудись з села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють.